1000 Днів Незламності

У ліцеї «Інтелект» 19 листопада 2024 року говорили про 1000 днів незламності, 1000 днів запеклої боротьби за нашу свободу, нашу землю, наше право на життя, про героїзм українців під час війни,  згадували ключові події останніх років, вшановували пам’ять загиблих, ділилися історіями незламності та мужності своїх рідних і знайомих. Це 1000 днів болю і втрат, але водночас – 1000 днів незламності, мужності та єдності. Це болить кожному. Діти сьогодні пишуть вірші, на жаль,  не про кохання…

Вірш учениці 9 класу Поминальної Камелії

1000 днів

Тисяча днів, і кожен, як рана,

Дзвін, що лунає від вибуху знов.

Війна вже не вчора, прийшла без обману,

Її кроки чутні ще з давніх промов.

Маріуполь у попелі, сльози в віконці,

Харків приймає удари ножа.

Запах свинцю і попіл в долоньці,

Світ на уламках розбитого дня.

Доня стоїть, виглядає в віконце, і тремтячи плаче:

«Тато, ти де?»

Охматдит, де стіни здригались від крику,

Дитячий плач відлунав у пітьмі.

Ракета вбиває надії без ліку,

Залишивши шрами на тілі й душі.

Буча мовчить, у тиші скорбота,

Мертві в обіймах бруківки й снів.

Життя на Вкраїні вже стало болотом,

А вдови блукають між тіней полів.

Військовий у бліндажі, вічний зір,

Години мовчання зі смертю в серцях.

Він бачить лиш поле, що здіймається в вир,

І сина обличчя в далеких думках.

Сльози сиріт — зруйноване щастя,

Дитинство покинуло під обстрілів шум.

Світлом здається лиш рук Матері трясця ,

Що свічку тримають у світанкову глум.

Запоріжжя, Дніпро і міста в вогні,

Ракети стирають їх з мапи, не пам’яті.

А ми стоїмо, серед тьми і війни,

Тримаймося. Життя варте військової завзятті.

Тисяча днів, а біль не втихає,

В очах матерів — памʼяті свічка тремтить.

Їх діти в землі, їх доля згасає,

І серце кричить, бо болить… бо болить.

Солдати в ночі вартують свободу,

За кожен удар платять тілом своїм.

Вони залишають усе за порогом,

Щоб світ був живим, щоб не зникла ця мить.

Сирітські очі — ні тіні дитинства,

Вони вчаться жити без казок і мрій.

Їх світ розриває війна безупинно,

І сміх стає шепотом згублених дій.

Миколаїв горить від сліз і обстрілів,

Кожна рука людини, дитини в крові.

Де Київ стоїть, там постійні молитви,

Щоб мир повернувся хоч раз у житті.

Чорний бетон, де сховались надії,

Зруйновані хати й дороги пусті.

Та попри руїни ми далі йдемо,

Хоча біль не розтискає кайдани свої.

Вдови, руки складають безсило,

Їх очі застигли, сліз як зірок.

Кохані йдуть, лягають в могили,

Їм навіть слова не сказати для своїх жінок.

Тисяча днів, і боротьба триває,

Кожна хвилина — наш виклик судьбі.

За кожне життя, що війна роздирає,

Ми будем боротись, ми станемо в бій.

Тисяча днів, і кожна хвилина —

Наче удар по живому чолу.

Орки прокляті прийшли без провини,

Щоб сіять смерть й нести біду.

Одеса в жалобі — лікарня в руїнах,

Люди в підвалах, в молитві долоні.

Уламки й крики… Смерть у очах,

Болюча реальність у їхньому схроні.

Авдіївка — місто, що стало бронею,

Де люди тримали рубежі свої.

Щодня під обстрілами, кров’ю і зброєю,

Та дух незламний горить поміж тьми.

Азов, як легенда, що стане історією,

Бійці, що віддали життя за своїх.

Ніхто не забуде їх жертву і волю,

Їх хоробрість жива в душах живих.

Тварі прокляті, вдерлися хижо, без жалю і меж,

Руйнують будинки, стирають міста.

Маріуполь палає, і стогне без меж,

А землю вкриває свинцева ріка.

Харків і Миколаїв димить і палає,

Кожен ранок — новий напад ворогів.

Та ми не схилимо голови, хоч і вибухає,

Бо в памʼяті, тремтячи, парост гвозди цвів.

Орки безжальні не мають прощення,

Земля їх не прийме, горітимуть пекельно.

Ми станемо світлом, ми станем щитом,

Щоб вільно жилося усім нам разом.

Тисяча днів. І болю доволі.

Але правда за нами, і ми всі за волю.

Кожне життя, що кляті забрали,

Буде в пам’яті нашій — навіки із нами.

Війна вже давно,

Тривоги, відбої…

Але ми разом, позицій не здамо,

І не складемо нашої зброї.

І як ті поети, що роками тримали,

Життя за Вкраїну нашу здавали.

Сосюра, Шевченко, Українка і Стус,

Рильский, Франко, Малишко, Тичина….

«Щедрик» лунає, Леонтовича труд,

Люди які несли слово «Україна».

Піснями, віршами не схилений люд.

Всі знали: «Це моя Батьківщина».

Тюрмами й війнами, корили Вкраїну,

Знищали, вбивали, культуру палили.

Зранену долею, бідну дівчину,

Безщадно трощили й ділили.

Та в тому ж дилема, міцна, незломима,

Вкраїна трималась з народу.

Тож давайте всі разом не складемо мечі,

Як відважна українська родина.

Ми все що в ній є, ми всі — це Україна.

В боях, чи вдень чи вночі.

«Любіть Україну, в сні й наяву,

Вишневу свою Україну.

Красу її, вічно живу і нову,

І мову її соловʼїну».

_“`~П.К.“`_

19.11.24